з Кобзаря

Тарас Шевченко

***

І небо невмите, і заспані хвилі;
I понад берегом гетъ-гетъ,
Неначе п’яний, очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.

 
Друга половина 1848, Косарал





N. N.

Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся . . . і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На сине небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре!—і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забивають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.

 
1847, Орська кріпость





В Казематі

III

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає чи забуде
Мене в снігу на чужині—
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій—не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скажу синові: “Молись,
Молись, сину, за Вкраїну
Його замучили колись.”
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні . . .
Та неоднаково мені,        
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять . . .
Ох, не однаково мені.

 
Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург





***

Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами! 
      Нащо стали на папері 
      Сумними рядами? . . 
      Чом вас вітер не розвіяв 
      В степу, як пилину? 
      Чом вас лихо не приспало, 
      Як свою дитину? . . 
Бо вас лихо на світ на сміх породило, 
Поливали сльози . . . чом не затопили, 
Не винесли в море, не розмили в полі?. 
Не питали б люде, що в мене болить, 
Не питали б, за що проклинаю долю, 
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,— 
Не сказали б на сміх . . .

      Квіти мої, діти! 
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав? 
Чи заплаче серце одно на всім світі, 
Як я з вами плакав? . . Може, і вгадав . . .
      Може, найдеться дівоче 
      Серце, карі очі, 
      Що заплачуть на сі думи,— 
      Я більше не хочу. 
      Одну сльозу з очей карих — 
      І пан над панами! 
      Думи мої, думи мої, 
      Лихо мені з вами!

      За карії оченята, 
      За чорнії брови 
      Серце рвалося, сміялось, 
      Виливало мову, 
      Виливало, як уміло, 
      За темнії ночі, 
      За вишневий сад зелений, 
      За ласки дівочі . . .
      За степи та за могили, 
      Що на Україні, 
      Серце мліло, не хотіло 
      Співать на чужині . . .
      Не хотілось в снігу, в лісі, 
      Козацьку громаду 
      З булавами, з бунчугами 
      Збирать на пораду. 
      Нехай душі козацькії 
      В Украйні витають— 
      Там широко, там весело 
      Од краю до краю . . .
      Як та воля, що минулась, 
      Дніпр широкий—море, 
      Степ і степ, ревуть пороги, 
      І могили—гори,—

      . . .

 
1840, С.-Петербург





Заповіт

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Бкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кричі
Було видно, було чуть,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У сине море
Кров ворожу . . . отойді я
І лани і гори—
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися . . . а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

 
25 грудня 1845, в Переяславі