Чотири вірші

Сергій Жадан

Уявляю, як це бачать птахи:
чорну гілку ріки,
і зимові дахи,
і розгублених перехожих на хіднику.

Уявляю, як страшно птахам перелітати ріку.

А вони все одно дивляться на місто згори.
На депо за станцією,
на двори,
на бібліотеку з іншого боку ріки,
на вулиць списані сторінки.

Повторюють цей лютневий вірш,
знаючи його від брам до горищ,
знаючи, де він завершиться, врешті-решт,
і чим він, до речі, завершиться – знаючи теж.

Проступить грунт,
як проступають риси лиця,
риба стане в заплавах Дінця,
по обрію сплине домішок чорноти,
буде радість,
будуть очерети.

Головне – грітися між людьми,
любити цю артільну роботу зими,
це нечутне дихання грунту,
його печать.

Треба про це кричати.
Ось вони і кричать.





* * *

Ось про це і розповім:
про зелене око демона в кольоровому небі.
Про око, що визирає з-поза лаштунків дитячого сну.
Про око дивака, в якому страх змінюється захватом.

Все почалося з музики,
зі шрамів, що лишав по собі спів, 
почутий разом із однолітками на осінніх весіллях.

Дорослі, що грали музику.
Дорослість, що цим і визначалась – умінням грати музику.
Так, ніби в голосі з’являється ще одна нота,
яка відповідає за щастя,
так, ніби в чоловіках закладений цей інстинкт:
бути мисливцем і півчим.

Музика – карамельне дихання жінок,
тютюнове волосся чоловіків, які похмуро
готуються битися на ножах із демоном,
що прийшов без запрошення на весілля.

Музика за цвинтарною огорожею. 
Квіти, що ростуть із жіночих кишень, 
школярі, що зазирають у печі смерті.

Найбільш протоптані стежки – на цвинтар і до води.
В землю ховають лише найдорожче – 
змащену зброю, що визріє стиглим гнівом,
порцелянові серця батьків, що озвуться 
співом шкільного хору.

Про це і розповім –
про духові інструменти тривоги,
про весільну процесію, яка входить до пам’яті,
наче до Єрусалиму.

Закласти під серце
ламаний псаломний ритм дощу.
Чоловіки, що танцюють так, ніби гасять 
черевиками степову пожежу.
Жінки, що так тримаються в танці за чоловіків,
мов не пускають їх на війну.

Східна Україна, кінець другого тисячоліття.
Світ переповнено музикою і вогнем.
В темряві озиваються летючі риби й співочі тварини.

За цей час померли майже всі, хто тоді одружився.
За цей час у більшості однолітків померли батьки.
За цей час померла більшість героїв.
Розгортається небо – гірке, ніби повісті Гоголя.
Лунає спів людей, що збирають врожай.
Лунає музика тих, хто виносить із поля каміння.
Лунає, не обривається.





* * *

Наче й не було цієї зими,
не було наших очікувань і побоювань,
нашого дослуховування
до репродукторів грудня,
нашого завмирання
перед оркестровою правдою снігопадів.

Наче це не ми готувались
до твердості льоду,
народженого з нелюбові.

Але щойно проступив у повітрі
вологий пропис відлиги,
і світ вибухає, мов натовп,
якому показують
відрубану голову тирана.

Вічним буде вогонь над долинами.
Вічним буде наше зачудування перед
відкритим серцем ріки.

І першими завжди прокидаються
збирачі книжок на речових ринках,
і розкладають свої скарби вздовж
міської кладки.

І вже озираються на вітрі
поети у мокрих, як подушки,
старих антологіях,

викинуті зі шкільної програми,
але не викинуті з життя,

реагують на сміх,
на прощальний хруст
снігу під черевиком,

поправляють краватки,
відігріваються під 
обкладинками.

Поети, яким ніхто не вірить,
поети з історії літератури.

Зраджені адвокатами,
кинуті дружинами,
повішеники, потопельники, самогубці:

розповідають свої біографії,
прищеплюють нам любов
до життя.





* * *

Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її,
скільки полюємо – не стає її менше.
Скільки зганяємо її з насиджених місць, ґвалтовно
випалюючи темряву вогнищами, женемо
на глибину – повертається. Скільки вихоплюємо
їй із рук дітей і домашній скарб – живе собі далі.
Співає під повним місяцем.
Закохується під літнім дощем.
Схожа на нашу смерть –
така ж непокваплива,
така ж невідступна,
мовчазна,
жорстока.

Рибалки на цьому озері бояться відійти за хлібом
і сиром – усе полюють, усе прозирають крізь кристали
води: чи майне невагома тінь, чи сколихнеться
пісок під чорним залізом плавників.
Тінь убивці така важка, жодна вода
не витримає її ваги. Сонце стрибає в них
за плечима, наче білка в міському парку.
Стоять, ніби смерть:
такі ж мовчазні,
такі ж наполегливі,
самовпевнені,
ніжні.

Озеро кругле.
Озеро глибоке.
Не досягнеш дна.
Не вистрибнеш за межі.
Лише торкаєшся крижаних кристалів.
Тримаєшся берегів.
Між якими знаходиться все.
Між якими немає нічого.


Click here to read more poetry by Serhiy Zhadan from the Fall 2016 issue, and here to read Mayhill Fowler’s Writers on Writere essay on Serhiy Zhadan, from our Fall 2014 issue.